У колективі ДБК сьогоднішнє відродження комбінату, без перебільшення, пов’язують із нинішнім генеральним директором. Про це розповідали й робітники, й голова профкому Інна Самарина, й головний технолог Андрій Бабенко.
Та й у місті Андрій Дрофа — людина шанована на всіх рівнях, його ім’я занесено до Золотого фонду Білоцерківщини, до міжнародних рейтингів «Лідери XXI століття», нагороджено лише за останні 5 років 8 орденами. Сам же Андрій Григорович не мислить себе без рідного міста, без улюбленої роботи, в якій зміг реалізувати себе як людина і як професіонал, і задоволення від якої може порівняти лише з відчуттям… польоту.
Хто з нас рожевої дитячої пори не мріяв: «Буду космонавтом, льотчиком, артистом…» І що залишалося від тих наївних сподівань за буднями реального життя? Андрій Дрофа хотів бути пілотом і наполегливо йшов до своєї мети, навіть став курсантом Єйського льотного училища, але тоді з мрією довелося попрощатися: лікарі не дозволили сісти за штурвал винищувача, а юнацький максималізм не дозволив понизити планку. Але захоплення літаками, прагнення здійнятися між хмари не пасажиром, а пілотом, залишилося на все життя.
І лише в 52 роки Андрій Дрофа, до того вірний глядач усіх авіасалонів в Україні й Росії, вперше піднявся в небо за штурвалом літака, отримавши в Німеччині посвідчення пілота міжнародного зразка. Те, як він зі своїми однодумцями майже потайки, вночі, щоб не помітили військові, літали на мотодельта-планах, як складно було зареєструвати клуб «Пілот», домогтися дозволів на польоти, як відбудовували ангари в «Гайку» і купували перший літак СТ — один із кращих у світі і на сьогодні єдиний в Україні, назавжди залишиться в історії міста. Погодьтеся, в нинішніх економічних умовах зробити це майже неможливо. Але не для Дрофи.
Сьогодні в аероклубі «Пілот» уже 7 літаків — той перший СТ німецько-українського виробництва, два ЯК-52, ЯК-18Т, пасажирський АН-2, а також «Аеро-праг-22» та ЯК-12, які тут базуються. Є кілька мотодельтапланів для початківців — і заводського, й власного виробництва, адже члени клубу — не тільки пілоти, а й інженери, конструктори, штурмани. Приходять сюди й військові: на жаль, там з льотною підготовкою гірше, то й просяться білоцерківські аси «політати», у чому їм ніколи не відмовляють. Радує Андрія Григоровича й молодь, що постійно крутиться біля літаків:
— Сьогодні вони приходять до нас, дивляться, просять «покатати», а завтра прийдуть вчитися до нашої льотної школи. І можна бути певними, що ці підлітки не сидітимуть у задимлених підвалах, не захоплюватимуться наркотиками «від нічого робити»…
Здійснилася й ще одна мрія Андрія Григоровича — стати військовим: за заслуги у відродженні української авіації й справі виховання молодого покоління Українське козацтво присвоїло пану Дрофі звання генерала козацьких військ і призначило радником гетьмана. А серед його орденів засяяв і «Козацький Хрест».
«Нелегка шапка Мономаха», — стверджували наші прадіди. Не полегшала вона й сьогодні. Але увесь той тягар турбот, нервове напруження буднів, всі непорозуміння й негаразди залишаються позаду — на землі, коли Андрій Григорович бере до рук штурвал:
— Для мене немає кращого відпочинку, більшого щастя, ніж здійнятися в небо, глянути з-за хмар, яка прекрасна наша земля, як вигинається мальовничими луками річка Раставиця, відчути, як співає душа…